Для мене писати оповідання — все одно, що дихати. Я дивлюся навколо, знаходжу ідею, переймаюся любов'ю і намагаюся довго не розмірковувати. Потім записую: просто даю їй можливість якнайшвидше виплеснутися на папір.
— У цьому тілі немає життя.
— Але ж ти живий. Ти живий? Хто ти? Я мушу знати, скажи мені.
— Я ніщо, безживний, бездушний, гнаний і вселяючий страх. Я мертвий для всього світу. Я монстр, якому нема місця на цій землі. Я Дракула.
Постарайся зрозуміти одну просту річ: хоч би що відбувалося, все не так страшно і не так радісно, як здається.
Всі ми вносимо в любов деяку потребу панувати над тим, кого любимо, і це робить нас нетерпимими до найменшої вини.
Моя доля — не площа Злагоди, немає в ній ні світла, ні блиску, це для тих, хто важливіший. І п'ю я, щоб забути, що про мене забули. Живу без жодного сенсу.
Створюємо Бога за своїм образом і подобою. І це лестить нам.
Який сенс думати, що буде колись. Нехай навіть у найближчому майбутньому? Все одно до цього ще треба дожити, а поки що слід виходити з тих можливостей, що є зараз і сьогодні.
Навіщо ставати дорослим, навіщо жити, думав він, якщо людина не стає доброю? Безглуздо.