Дозволю собі помітити, що мати важку вдачу і погану репутацію надзвичайно зручно. Люди щиро вдячні тобі вже за те, що ти не витираєш про них ноги. Ну а будь-який стриманий прояв дружелюбності і зовсім творить чудеса.

Кохання... Справжнє кохання, як і справжнє розпач — безмовне. Воно не потребує слів. Розпач читається так само, як і любов, по очах. Я не люблю, ось ці знаєш, листи-визнання. Я ніколи не пишу зізнання у коханні. Я показую це вчинками. Ти знаєш, у коханні найкрасномовніші це не слова, це дотики.

А старшина весь був загострений, на той крик загострений. Єдиний, майже беззвучний крик, який раптом вловив, дізнався і зрозумів. Чув він такі крики, з якими все відлітає, все розчиняється і тому дзвенить. Усередині дзвонить, у тобі самому, і дзвони цього останнього ти вже ніколи не забудеш. Немов заморожується він і холодить, смокче, тягне за серце, і тому так поспішав комендант.

Коли смерть — це все, що тобі залишилося, це сумно, хоч би якою вона була.

— Розкажи мені щось добре.
— Коли я була маленькою, то моїм улюбленим одягом були бджолині колготки.
- Бджолині колготки?
— У чорну та жовту смужки.
- О Боже.
— Ти колись любив щось таке сильне?
- Так.

У нас у суспільстві цікаві місця здебільшого або незаконні, або дуже дорогі.

У цьому світі кожен має чимось займатися. Хтось вигадав це правило, що кожен має чимось займатися. Кожен має кимось стати. Дантистом, пілотом, поліцейським, швейцаром, священиком. Іноді я навіть утомлююся думати про те, ким я не хочу бути; що я не хочу робити, куди не хочу їхати. Наприклад, до Індії. Чи не хочу чистити зуби, чи рятувати китів. Я ніколи не розумів цього світу.

Підозріла мама – це півбіди. Справжнє лихо - це мама, якій нудно.

Здорової дитини не загробиш і поліклінікою.

- Тяжко бути розумним, так? Ти дивишся на світ і знаходиш зв'язки між речами, випадковими речами... Ти думаєш:«чому ніхто цього не помічає, весь світ такий дурний?»
- Так.
- Ти один.
- Так.