Роки, вони як дощ - йдуть, йдуть, та й минають.

— Мій тато, лікар, завжди казав:«Дівчинка має читати і набивати собі в голову знання. Не дай їй бог добувати свій хліб у тому місці, де я...»
— У сенсі?
- Папа працював проктологом.

Пекло, виявляється, не одне, Поллі, правда? Їх може бути безліч.

Творчий початок завжди ховається під непоказною оболонкою.

- Що там у тебе, пиріг?
- Так, відрізати тобі?
— Крихітний шматочок... більше!... більше!... чого ти боїшся, ріж нормальний шматок!

Бути з людьми, яких любиш, — каже Лабрюйєр, — це все, що нам потрібне. Мріяти, говорити з ними, мовчати біля них, думати про них, думати про речі байдужіші, але в їхній присутності — чи не все одно, що робити, аби бути з ними.

– Життя повертає мені подарунки …
– Життя ніколи нічого не повертає.
- Значить, вона  карає мене за мою абсолютну дурість.
- Жодного покарання теж не існує.
- Що ж тоді існує?
– Не знаю, мало що… Музика, сонце, дружба.
- І собача відданість.
– Так, це теж.

Втім, справжні леді рідко, як на мене, бувають привабливими.

Завжди приємно не прийти туди, де на тебе чекають.

Щоправда непереможна. Вір у це. Навіть тоді, коли ця правда болючіша і страшніша, ніж очікував, коли правда гірша за будь-яку брехню.