Тримай вухо гостро у цьому місті Папи. Рим, що красива жінка - колись тебе обдурить.

- Нічого собі шрам. Бойове поранення?
— Так, в армії сів на ворожий цвях.

Тепер, хоч би що трапилося, я ні за що не відповідаю.

Найтонший чорний шовк. Крізь нього просвічували – адже світло зі спальні падало ззаду – контури найпрекраснішого у світі тіла. Очі: глибокі та віддані. Цей рот: добрий і сповнений пристрасного очікування. Ці тонкі руки, простягнуті до мене. Моя кров вирувала, гнала геть усі роздуми, закликала до дії. Я кинувся до неї і одним ривком поклав у ліжко.

Я про милосердя говорю... Іноді зовсім несподівано і підступно воно пролазить у вузькі щілини.

— Ну, як це було?
- Мокро.
- Ха.
— Бо вона плакала.
— Ти так погано цілуєшся?

Птах із шипом терну в грудях кориться непорушному закону природи; вона  сама не знає, що сила змушує її кинутися на вістря і померти з піснею. Тієї миті, коли шип пронизує її серце, вона  не думає про близьку смерть, вона  просто співає, співає доти, поки не вичерпається голос і не обірветься дихання. Але ми, коли кидаємось грудьми на терні, ми знаємо. Ми розуміємо. І все одно грудьми на терні. Так буде завжди.

Є люди, яким потрібні перешкоди. Для того, щоб трощити їх і йти далі.

Ніщо не триватиме вічно. За все моє життя я засвоїв одне: наші дії не залежать від того, наскільки правильно ми плануємо чи уявляємо собі майбутнє. Ні: вони диктуються тим, що ми відчуваємо тут і зараз. Так що і наш шлюб може не продовжитись все життя, це не важливо. Головне, я хочу цього зараз. Нехай я буду нещасним потім, я готовий ризикнути, аби зараз випробувати щастя.

Сказали мені, що ця дорога
Мене приведе до океану смерті,
І я з півдорозі повернула назад.
З того часу всі тягнуться переді мною
Криві, глухі манівці...