Про розлуки я могла б, здається, написати цілу книгу. Адже вони дуже різні: заморожуючі, коли згадувалися лише ці незустрічі. Бабині, коли смертельно хотілося, щоб ти був тут, поруч, як зараз, зараз же. Похоронні, коли зовсім, назавжди втрачаєш надію.

- Помоліться зі мною?
— Ні, не маю звички заохочувати чужі забобони.

Якби я був царем, то видав би такий закон: бідний одружується з багатою, багатий — з бідною.

— А звідки ви знаєте, брате, що каже святий Павло? Я не чув, щоб ваша книга промовила хоч одне слово.
- Акх, liufs Guth! Книга нічого не каже вголос, дитино. Всі слова відображені в ньому чорнилом у вигляді рядків. Я читаю те, що в ній йдеться. І таким чином дізнаюся, що сказав святий Павло.

Тепер, до кінця мого життя, я не граю на сцені, ненавиджу акторів«гравців». Не виношу органічно, до фізичної огиди — мене нудить від партнера«гравця», а не того, що живе тим, що йому належить робити через обставини.

- Лев Миколайович, ви інтелігент?
- Боже мене збережи! Нинішня інтелігенція – це така духовна секта. Що характерно: нічого не знають, нічого не вміють, але про все судять і зовсім не сприймають інакомислення.

— Як довго я шукала тебе...
— Вісім днів.
- Як довго я тебе шукала...

Для щастя треба щось робити, щось любити та у щось вірити.

Зараз я розумію: інститут нічого не міг мене навчити. Неможливо навчити таланту. Але інститут окреслив моє коло. Це коло говорило:«Підеш туди, знаєш куди. Принесеш, знаєш що…»

Віра – ось що головне у житті. Без решти можна прожити.
А люди постійно брешуть. Де правда – взагалі не ясно. Все перекручене, як білизна в пральній машинці. Іноді кохання – це брехня, а іноді брехня – це кохання. Доброго ранку, шизофренія.