— Хвилюєтеся?
- Так.
- Перший раз?
- Ні, я хвилювався і раніше.

Про кохання в словах не говорять,
Про кохання мріють лише крадькома,
та очі як яхонти горять...

Як згадаєш про мене, посилай мені промінчик тепла і світла, а потім одразу забудь...

Якби мені сказали:«Сьогодні ви будете мати цю жінку, але завтра будете вбиті», я б погодився. Якби мені сказали:«Дайте десять луїдорів — і ви будете її коханцем», я відмовився б і заплакав, як дитина, у якої вранці зникає замок нічних сновидінь.

По суті, всім нам давно настав час повіситися, — так ми забиті, замордовані, позбавлені всіх прав і законів, живемо в такому підлом рабстві, серед безупинних завушень, знущань.

Дорослі не розумніші за дітей, вони лише доросліші.

Швидше зганьбимося, швидше забудемо.

Шлях до ближнього для мене дуже далекий.

Ні! Не треба зі мною говорити! Ви лізете все мені розповідати, і я завжди мушу вас слухати, а я не люблю розмовляти. Про тих, хто мовчить, думають, що вони люблять слухати… Але я мовчу, щоб мене дали спокій.

Я переживав якусь внутрішню філософську колізію, відчував незадоволеність собою. Я люблю подумати, покопатися у собі. Дуже сприйнятливий до того, що відбувається довкола. А філософська колізія це ось що: ти знаєш, що треба робити і як, і при цьому розумієш, що не зможеш. І починаєш себе ненавидіти.