Згадалися раптом слова Карла Великого:«Дерева та скелі та тварюки небесні нехай воїнством стануть моїми».

Смерть не буває безглуздою. Страшною, огидною — так. Але кумедних масок вона  не носить.

Ми всі самотні, чи то тут, чи ще десь. Намагайся скільки завгодно втекти від самотності, переїжджай, зустрічайся з людьми... це нічого не змінює. Наприкінці дня кожен повертається до себе. Ті, у кого є пара, не усвідомлюють, як їм пощастило. Вони забули про вечори наодинці з тарілкою, тугу наступаючих уїк-ендів, недільні дні в очікуванні, щоб хоч хтось подзвонив. Нас таких мільйонів у всіх містах світу. Єдина втіха – що ти не один такий.

Деколи, чим далі йде дорога життя, тим з великим здивуванням двоє, що йдуть поруч, згадують початок шляху. Вогні минулого зникають десь за поворотом... Щоб події на відстані здавалися тими самими, тими ж мають залишитися і почуття.

Як часто ми проходимо повз наше щастя, не помічаючи його, не глянувши на нього; а якщо й поглянемо, то не впізнаємо його.

У кожному добре поставленому навчальному закладі можна стати дисциплінованою людиною і набути навички, яка стане в нагоді в майбутньому, коли людина поза стінами навчального закладу утворюватиме сама себе.

— Як гадаєш, нас поховають як героїв?
- Вам це важливо?
- Не знаю. — Вона  вагалася. — Може, й важливо. - Подумала ще. — Ні, мабуть, не має значення. Просто в мене не було гарного весілля, і мені хотілося б розраховувати хоча б на красиві похорони.

Ніщо так часто не відсутнє, як присутність духу.

Випадки потрібні, щоб Бог  зберігав анонімність.

Будинок, поділений навпіл, не зможе вистояти у бурі. Я думаю, що не зможе вистояти і уряд країни, яка наполовину складається з рабів, а наполовину – з вільних людей.