Невігластво спонукає нас до спроби. Невігластво відкрите для мрій, а допитливе мріяння — сила. Знай Колумб краще за космографію, він не відкрив би Америки.

Нічка зимова затяглася,
Я до ранку її кваплю.
Рана колишня затяглася -
Більше я тебе не люблю. Нічка зимова боляче довга,
Швидше б настав світанок.
І інший мені скаже "кохана",
Я "коханий" скажу у відповідь.

Дощі пішли... Вранці стелиться туман, як величезна пір'яста хмара. Не видно будинку  навпроти, вікна огорнуті парою, дерева як ватяні. Все навколо - м'яке, плюшеве, невагоме. Люблю такі ранки. Безвітря, тиша, відчуття казки. Сьогодні Сократ розбудив о п'ятій ранку, щось намагався сказати, потім знову згорнувся клубком і заснув.
Напевно, він хотів шепнути про те, як славно перебувати у ледарстві та спокої. Я й сам це знаю. Без підказок доморослих філософів. Святість багато чому навчила. Праці, зокрема. Парадокс? Анітрохи. Спробуйте провести на самоті і ледарства хоча б двадцять один день. Часкарантину. Якщо ви не наважитеся до кінця другого тижня покінчити собою від безодні, що відкрилася, значить, почнете нове існування. Ніщо так не відчуває людину, як свобода. Одна річ — підкорятися умовностям, примушувати себе до праці, як до повинності, інша — реалізовувати бажання свого серця. Але колись — болісне повернення до свого справжнього«я». Ломка всієї трискладової істоти людської. Борошна слабшають до двадцять першого дня. Чому? Говорять, що відбувається оновлення кров'яного складу. А там, де кров, там і дух. Випробування не з легких. Часом на добу залишишся без звичних суєтних задоволень, і тут же гарячково намацуєш кнопку, за допомогою якої хочеться якнайшвидше втекти від себе, своєї самості. Шум  комфортний тому, що дозволяє не вслухатися у тишу. Що там пролунає від небесного дзвона? Ану, як щось страшне? Тікаємо від себе, не хочемо зупинитися, перепочити. Боїмося залишитися наодинці зі свободою.
З народження потрапляємо у рабство умовностей. А потім не виносимо свободи.
(Психологіня та психопат)

- Я там, на самому початку поїзда, - там виділили вагон для старост...
- То ти тепер староста, Персі? — моторошно здивувався один із близнюків. — А що ж ти не сказав, адже ми й не знали.
— Перестань, він, здається, щось нам казав, — втрутився у розмову другий близнюк. — Якось...
— Або два, — підхопив перший.
— Або три, — продовжив другий.
- Або все літо...

Коли людина замислюється, людям здається, що вона знає щось, чого не знають інші.

— Проходьте, я збирався снідати.
— Анчоуси та червоне вино?
- Так, даремно взяв червоне до риби.
— А може, даремно взяв вино на сніданок?
- Я у відпустці.

У цьому є здоровий глузд: якщо злочинність неминуча, то нехай вона  хоча б буде організованою.

Я оптиміст. Я оптиміст. Все одно все здохнемо. Я оптиміст.

— А взагалі, ви чарівник!
— Ну, перестаньте...
— Чудовик! Після того, як я став носити ваші костюми, ви знаєте, всі жінки — ойкають! А чоловіки – охають!

Коли в тебе безсоння, все довкола здається копією копії.