Кінець вже міститься на початку.

Він мій пацієнт. Напевно, добрий хлопець, навіть чудовий. Може, набагато краще, ніж я. Але частина мене хоче, щоби він помер. Ось тільки не знаю: це тому, що я хочу бути з нею або тому, що хочу, щоб вона  страждала.

Правда має звичку сама виходити назовні. Навіть після років.

Філософія йде не далі за ймовірності, і в кожному твердженні зберігає в запасі сумнів.

Варто хоч раз замислитися над тим, що про тебе думають інші, і все перестаєш бути самим собою.

- Ти давно тут живеш?
— Так... З учорашнього дня.

Знаєш, більшість того, чого тебе вчили — неправда. Так повинно бути. У деяких випадках, якщо дізнаєшся всю правду за один раз, ти не можеш зрозуміти її.

Я люблю життя, як птах любить повітря, що розсікається її легкими крилами. Я люблю життя, як квітка любить сонячний промінь, краплю роси, бризки дощу та власну запашну квіткову чашечку. Я люблю життя, як той, кого люблять, мучать, але люблять, люблять. І протягом життя, яке знало найбільші труднощі, я не раз відчував граничний біль, тілесний і душевний, але ніколи я не міг розлюбити життя, і відчуваю його як щось глибоке, красиве і призначене. І смерть була близько біля мене кілька разів у житті, але вона пройшла, лише торкнувшись мене і не зачепивши.

Все, що нам дається легко та безкоштовно, ми мало цінуємо.

— Вибачте, чи не могли б ви допомогти мені?
- Як ввічливо для вмираючого.