Не можуть бути гарними очі, які жодного разу не плакали.

Як хочеться вірити в те, що там, нагорі, є якась мудра і світла сила, якою небайдужий кожен із людей, яка стежить за тим, щоб усі страждання були винагороджені за заслугами. Від усвідомлення цього жити набагато простіше.

Всі ми лише сума наших боргів і обов'язків, накладених на нас ще до нашого народження.

— Ти правда думаєш, що я відвертатимусь з тобою після того, як ти зі мною звертався, після того, як ти мене обзивав?!
- І як це?
— Псих, любитель понюхати трусики, цілка, виродок, ***юк, збоченець, педофіл... диніоб..., а я просто хочу бути твоїм другом.

Для мене життя занадто коротке, щоб турбуватися про речі мені непідвладні і, може, навіть нездійсненні. Ось питають:«А раптом Землю поглине чорна діра, чи виникне спотворення простору-часу – це ж привід для хвилювання?» Моя відповідь:«ні», тому що ми про це дізнаємося, тільки коли воно досягне нашого... нашого місця в просторі-часі. Ми отримуємо поштовхи, коли природа вирішує, що настав час: швидкість звуку, швидкість світла, швидкість електричних імпульсів — ми завжди будемо жертвами тимчасової затримки між навколишньою інформацією і нашою здатністю її отримати.

Вона присіла до вогню, гріла руки та чекала; її старі губи та руки посиніли від холоду; до неї підійшов незнайомець. То був мандрівник; він м'яко заговорив з нею і, знаючи, що поруч нікого немає, крім мене, він сказав, що йому шкода її. Потім він запитав, чи є правдою те, в чому вона  зізналася, і вона відповіла, що ні. Він виглядав здивовано і йому ще більше стало її шкода, він спитав:
— Навіщо ви зізналися?
- Я стара і бідна, - сказала вона, - І я працюю тільки щоб вижити. Не було іншого вибору як тільки зізнатися. Якби я цього не зробила, вони могли б мене відпустити. Це б занапастило мене, адже ніхто б не забув про те, що мене підозрювали в чарівності, і для мене не знайшлося б роботи, і куди б я не пішла, вони б пускали собак у мій бік. Незабаром настав би голод. Вогонь найкраще рішення – кінець близький. Ви були добрі до мене, ви двоє, і я вдячна вам за це.
Вона  припала ближче до вогню і витягла руки щоб зігріти їх, сніжинки м'яко спускалися на її сиве волосся, роблячи їх ще білішим.
Зібрався натовпі полетіло яйце, яке потрапило їй у око і потекло по її обличчі. Хтось сміявся.

Є люди, їх уб'єш, а вони не помітять. Таке у них життя.

Герой - хто країни своєї таємниці береже,
Герой - хто за друга стоїть, як граніт.

Завтра не буде – нехай навіть такої штуки, як завтра, тут ніколи не існувало.

— Ти даси мені цукерку?
- Ні... Я не можу.
-... чому?
- Я жадібний.
— А хіба добре бути жадібною?
- ммм... А по-моєму непогано)