Правда - це уламок льоду.

Раневську запитали, як складалися її взаємини з режисером вистави:
– Ми зображували кохання слонихи та горобця.

Вона встала і вийшла геть. Ніколи в житті я не бачив такого завдання. Не піддається опису. Не піддається нічого. Не заважайте мені зараз. Я хочу про нього подумати.

Давай краще думати не про це. Краще зосередимося на тому, що у нас немає  чарівних паличок, немає  мітел, немає ніяких засобів, щоб повернутися в наш час. Єдине, що у нас є, — наш мозок і... Та ні, це все, тільки він... І ми маємо її зупинити.

Кохання, навіщо ти мучиш мене,
Адже я забути тебе була готова,
Навіщо ж тінь твоя приходить знову
Жорстоким болем душу мені страта?

Те, що не було вільно, не могло бути обмеженим.

— Та що таке кохання?
— Що б це не було, Олівію, нині воно явно у дефіциті.

А вранці, коли прокинуся, я встану з ліжка підійду до дзеркала і«одягну» нову посмішку, та таку що по ширше, тільки для того, щоб ти повірив, що я можу бути щасливою без тебе...

Жінка завжди залишається жінкою. І їй часом до крику, до биття головою об стінку хочеться кохання, ніжності, тепла. І хочеться мати найближчу і рідну істоту – дитину.

Якщо вірити в себе, то неможливе виявляється здійсненним.