— Скажи, Костоправе, чи є боги? Я ніколи не вірила у богів.
— Не знаю, Пані. Я ще не зустрічав осмисленої релігії. Вони зазвичай непослідовні. Боги, судячи з описів їхніх шанувальників, переважно психопати з манією величі і параної. Не знаю, як вони живуть зі своєю одержимістю. Можливо, втім, що люди просто не здатні правильно інтерпретувати дії істоти, яка безмірно їх перевершує. Можливо, кожна віра — це потворний і брудний уламок істини. Можливо, і є сили, які ліплять наш світ. Але я ніколи не міг зрозуміти, навіщо богам у такому величезному світі хвилюватися через людські долі чи молитви.

Лісок і поле — наче на долоні.
Все, всі доріжки остаточно зрозумілі.
І є смужка там, на небосхилі,
прибережена ще з весни.
На простенькому аркуші, найпростіша,
Повисла крапля, душу бердячи.
Готова замерзнути і розтанути,
Придатна для снігу та дощу.

Відстань нічого не псує. Різниця у віці нічого не псує. Думка батьків нічого не псує. Все псують люди. Самі.

Люблю розмови. Я завжди готовий змінити свою думку, нехай тільки мене переконають. Я хочу знати, розумієте? Мені подобається слухати інших. Це для мене справжній еліксир життя.

Добре слово і прощення краще милостині, за якою слідує образливий докір.

— Першого ж дня знайшли розрив-траву! А що цей Ліс  ще дасть?
- Не знаю. Але наздожене та ще дасть – це точно.

Завжди знайдуться ті, кого зіпсують навіть самі великі ідеї.

Якщо тілесне каліцтво справляє дещо відразливе враження, то якими величезними повинні здаватися падіння і огидність зганьбленої душі!

Коли людина самотня, вона починає придивлятися до природи та любити її.

— А хто найкращий фехтувальник на світі?
— Я знав багатьох, які вважали себе найкращими...
— Хотілося б знати, хто вони, такі фехтувальники. І де їх знайти...
— Де ж я знаю...
— Ну і де ж?
— На цвинтарях...