Юрій Меркеєв. Золота Ельза

Коли входиш у підвал з денного світла, то в першу мить здається, ніби провалюєшся в чорну криницю. Не видно ні зги. Проходиш кілька кроків на дотик по стінці, а стіна холодна, цегляна, з віковими вибоїнами та щербинками, покритими якимось слизом. І, здається, що спускаєшся не в підвал, а в пекло, в якому живуть чорти і привиди. Страху немає, але піджилки тремтять, тому що не знаєш, що тебе чекає попереду. Гріє лише розуміння того, що в тебе є один сірник, який можна запалити в найкритичніший момент. І чаклунство, яке не залишить тебе у важкі миті.
Дві-три хвилини очі звикають до темряви і стає не так страшно. Іноді відразу мерехтять видимі контури проходу. Ймовірно, це якийсьсамообман, навіювання, а може, і справді від сильної нервової напруги включається те саме бажане котяче око, - пояснити важко. Велике бажання щось побачити. А коли велике бажання, допомагає чаклунство. Можна і на якийсь час стати підвальним котом, не тільки благородним розбійником або мудрим алхіміком. Можна переплавити страх у магію, змусити працювати на себе.

Цитата з книги Золота Ельза, автор Юрій Меркеєв