— Місіс Хадсон, повернусь пізно, можливо, захочу їсти.
— Я домовласник, дорогий, а не хатня робітниця.
— Щось холодне підійде!

— Я принесла тобі ранковий чай. Зазвичай, ти ще спиш.
— Ви приносите мені чай уранці?
— А ти як гадаєш, звідки він береться?
— Не знаю. Я думав, це зрозуміле.

Лікарю, заберіть його в санаторій. Він сидить на дієті з кави, тютюну та листя коки.

- Шерлок, що ти зробив із моїм будинком?
— З будинком усе гаразд, місіс Хадсон, якщо не брати до уваги мертвого серійного вбивцю на другому поверсі — хороші новини для Лондона, погані новини для вашого килимка.

- Хочете чай?
— Дякую.
— Чайник геть там.

- Камери. За нами стежать.
- Що?! Камери? Тут? Але ж я в нічній сорочці!

– Скажіть, у нього колись були… дівчата, друзі, хоч якісь стосунки?
- Я не знаю.
- Як це можливо?
- Він - Шерлок. Хтось може знати, що діється в цій дивній голові.

— Замовчіть, місіс Хадсон.
- Я й слова не сказала.
- Ви формулюєте питання. Ваш розумовий процес викликає фізичний біль.

- Я злий.
- Все гаразд, Джон. У цьому нічого  незвичайного. Він змушує нас це відчувати. Всі позначки на моєму столі і цей шум, постріли о пів на другу ранку...
— Так.
—... прокляті зразки у холодильнику. Уяви, зберігати тіла поруч із їжею.
- Так.
- І сварки! До ручки мене доводив своєю легковажною поведінкою!
— Послухайте, взагалі-то я не настільки злий, гаразд?

— Я хочу, щоб ти одягнув оленячі роги.
— Є речі, які краще надати уяву.