- Дивись. Бачиш обручку? Не відчиниш двері, спочатку я розіб'ю їм вікно, а потім - твою морду!
— Тоді ти поїдеш зі мною і заплатиш за мою вечерю.
— Я не дуже хороша, правда?
- Ти ідеальна!
Ти – мій привід бути кращим.
... але раптово з'являється хтось і змушує тебе одуматися, стримати свій запал. А коли ти зменшуєш оберти, починаєш помічати різні речі: що на полиці серед пляшок з текілою стоїть кубок, що зараз грає улюблена пісня, що сьогодні вівторок 13, і що Розанна готова бігти з вами прямо зараз, хоч на край світу. Різні дрібниці, Клаудіо... ваша дочка вчить цінувати мене щомиті. Я з нею ставаю кращою.
— Ти хочеш, щоб я був першим?
— …І останнім.
— Чим хочеш зайнятися завтра?
- Давай втечемо! Забери мене біля брами школи і відвези далеко-далеко.
— Я не вставав так рано вже понад рік. Я можу проспати.
— Я довіряю тобі, Ачі.
— Ти з глузду з'їхав? На мені сукня від Valentino!
— Вода корисна для кровообігу. І тепер, коли твоя голова розуміє трохи краще, ти наступного разу подумай, перш ніж виплескувати на мене коктейль. І скажи Valentino, що сукня виглядає набагато краще мокрою.
Якось це відбувається. Ти стоїш десь і розумієш, що не хочеш бути схожим ні на кого з тих, хто оточує тебе. Ні на того виродка, якого щойно побив, ні на свого батька, ні на брата, ні на кого зі своєї гребанної родини. Ні на суддю. Не навіть на самого себе. І раптом це відбувається. Щось клацає. І ти знаєш, що все зміниться. Вже змінюється. І з цього моменту вже нічого не буде колишнім.