— Ти мене не чув?
– А? Що? У тебе немає почуття гумору, Стефане.
— Я не розумію тільки гумору Деймона.
— Гумор Деймона?
— Тобі налити?
— Ні. Дякую, я не голодний. Щойно поїв.
— Тебе не турбує, що одного разу всі лісові звірі зберуться разом і тобі помстяться? Нууу... вони ж спілкуються.
Дещо ніколи не змінюється, Кетріне.
— Що трапилося? Ти в порядку?
— Ні, не в порядку. Я сидів у засідці, у мене стріляли. Тепер я жадаю помсти.
— Я хочу подякувати тобі. За те, що ти врятував мені життя.
— Це дрібниця. Я щовівторка цим займаюся.
— Адже ти навіть не знала Кетрін.
— Бо якби знала, надерла б їй дупу.
Чи бачиш у чому річ, лють — це справді потужна зброя. Але почуття провини... Воно знищить тебе.
Ми самі обираємо свій шлях, від цього залежить те, ким ми є насправді.
- У яку гру ти граєш, Кетріне?
— А ти хочеш погратись?
— Я не можу грати, доки не знаю правил.
— А немає жодних правил, Стефане. Немає жодних правил…
— Але ти все одно ненавидиш мене?
— Так, я тебе ненавиджу. І якщо я не звинувачуватиму тебе за те, що ти занапастив нашу дружбу, мені доведеться звинувачувати себе. А мені здається, я цього не заслуговую.