— Ану, Річарде, забирайся з моєї голови!
— Зачини двері! (— Ти їдеш. Хто ж копатиметься в мене в думках?
— А ти двері зачини.)

Перспектива уникнути нього здавалася немислимою, але ще нестерпнішою була перспектива залишитися.

Адже ми те, що ми думаємо. Наші емоції – раби наших думок, а ми своєю чергою раби емоцій.

— Він талановитий.
- Сексуальний. Це різні речі.

Як можна заганяти себе в крихітну коробочку особистості, коли відчуваєш свою нескінченність?

Ця ідея настільки божевільна, що цілком може спрацювати.

- Він тобі підходить.
— Ну, чому всі думають, що мені потрібен чоловік?!
- Ні, тобі не потрібен чоловік. Тобі потрібний чемпіон.

Я дуже намагалася позбутися звички постійно плакати. Якось увечері, в черговий раз згорнувшись калачиком на дивані в кутку, в черговій істериці після чергового раунду похмурих роздумів, я запитала себе: "Поглянь на себе, Ліз, чи можеш ти змінити хоч щось?" І зробила єдине, на що була здатна: встала і, не припиняючи плакати, почала балансувати на одній нозі посеред кімнати. Мені хотілося довести собі, що я все ще хоч трохи контролюю ситуацію: нехай мені не під силу зупинити сльози та похмурий внутрішній діалог, я принаймні можу битися в істериці, стоячи на одній нозі. Хоч щось спершу.

Терпіти — страшно, але піти ще страшніше.

Ми хочемо, щоб усе лишилося, як було. Ми миримося з болем, тому що боїмося змін, боїмося, що все розсипеться... Ми обидва заслуговуємо на кращу долю, ніж залишатися разом тільки зі страху саморуйнування.