Кохати не вмію,
Любити не бажаю.
Я глухну, німію
І зір втрачаю.
І життям своїм
Вже не граю.
Що напівправда? — Брехня!
Але ти не плутай
Часть правди з брехнею,
Бо ця частина
Нам усім у темряві не дає пропасти.
Так з тобою пов'язані,
Що і в нічних снах
Бачити ми зобов'язані
Тільки нас двох...
Не розлучитися і у сні
Ми приречені,
Бо ми з тобою не
Дві величини...
Мета людей і мета планет -
До Бога таємна дорога.
Але яка мета у Бога?
Невже цілі немає?
І ось я встав, забув, забувся,
Втомившись від вигадок і смислу.
Став нарешті самим собою,
Наодинці зі своєю долею.
Я став самим собою, не знаючи,
Навіщо я став собою. Як зграя
Летить невідомо куди
У пориві віщої праці.
Розумію: горілки, вина
Розтлюють молодь …
Ну, а все-таки, Регіно,
Нам по чарці наллєш.
Нині ж Мишко, на дозвіллі
Покажи, що не ослаб.
І нехай вони та суки,
Заведи собі двох баб.
Щоб тебе пестив обидві,
Ти їм нерви лоскочу.
... Я вдалину пішов, мені було сумно,
Пройшло кохання, пішло вино.
І я подумав про мистецтво:
А справді — чи потрібне воно?
Пішло покоління великих могикан...
Ось і все, суміжили очі генії.
І коли померкли небеса,
Немов у спорожнілому приміщенні
Стали чутні наші голоси...
Тягнемо, тягнемо слово залежале,
Говоримо і мляво і темно,
Як нас вшановують і як нас шанують.
Нема їх. І все дозволено.
Дай вистраждати вірш!
Дай вийти його! Потім,
Як вражена рослина,
Я шелестітиму листом.
Я тільки завтра буду майстер,
І тільки завтра я зрозумію,
Яке привалило щастя
Глупцю, блазню, бозна -кому.
Велику повість покоління
Шептати, намацуючи звук,
Шептать, тремтячи від подиву
І сльози злизуючи з губ.