— Товаришу підполковнику, зрозумій. Ну, це неможливо. Так не буває! Цього не може бути. Як я міг у це повірити? Я приїжджаю на виклик, там сидить дівка вся в сльозах, яка каже, що вкрали тіло її батька, який два дні тому на смерть... затремтів!
- Треба в Барвіху зганяти. - Це ще навіщо? — Є там один ділок. Треба пробити по місцевих кілька знатних чоловічків. Ну що та як, чи є сумнівні зв'язки. — Гадість чергову задумав, так? — Чому гидота? Я людині допомагаю, між іншим, доброму. - Ох, Ізмайлов, ти зрозумій, не так все просто. Я там більше ніхто, розумієш? Ну і... — Платять десять лямів. -... п-поїхали, че ми стоїмо.
— У сейфі підполковника Яковлєва завжди лежали три речі: підписана заява про звільнення, де треба було тільки поставити дату, четвертинка біленька та пістолет з єдиним патроном. Довів його до цього один із співробітників на прізвище Ізмайлов. Звільнити якого було неможливо через його численних корупційних зв'язків. - Так! - Володь. - Господи, що тобі потрібно від мене? — Там така справа. М-м. Тобі в машину насрали. - Ах! — Жартую, жартую. Ні, звичайно! - Сука! Ти! — Спокійніше, Володю. Жарт старий, але з кожним разом працює все краще. — Чого ти хотів жартівник?
— Приходив чоловік із пожежної інспекції. Ось ціна. Інакше не відкриємось за вимогами. — Алене, ну тут правда дофіга всього збирати і гроші не те щоб... копійки так. Ну і так швидше буде, жодного геморою. Їм теж треба якось годуватись, розумієш? — Грише, це не карбували. — Я його гримну.
— Христина хоче поставити всі свої заощадження на улюблену збірну Ліхтенштейну. — Ви все програєте. — А ми віримо в успіх. — Мені сьогодні наснилося. - Чого? - Це до грошей.