Що ж ти в мене все воюєш? Адже війна вже скінчилася.

— А якщо я зараз тебе поцілую, ти мене не вдариш?
- Я тебе вдарю, якщо ти мене не поцілуєш!

Ні раба, ні повелителя дружбі не треба. Дружба любить рівність.

— Ну, а ціль у тебе в житті є?
— Мета у нас, Сереженько, одна: комунізм!

Ні, ти не злий. Але й не добрий. Ти байдужий. А це майже злий. Самої трішки не вистачає. Одного маленького кроку.

— Я хочу бути нормальною людиною серед нормальних людей. Досить і те, що в мене професія ненормальна.
— Навіщо ж ви тоді вступали до театру?
— До театру не вступають, Вірочка. У нього потрапляють, як у в'язницю. Або під колеса поїзда.

— І навіщо кажуть, що у нас всі рівні?
— Рівні, але не однакові, — відповіла Віра.
Тося розгублено поморгала, дивуючись простотою душевної тому, скільки люди навигадували подібних і водночас чимось відмінних одне від одного слів, які можна ховатися.

— Спершу здавалося, дуже люблю. Тепер гадаю, не дуже. Так... засліплення, наслання.
- А він?
- Говорив - любить. Брехав. Чи не заважає, що курю?
— Та ні. Я звикла. У мене чоловік палить. А хто він за фахом?
— За фахом він сволота.

Чи не тягни за вуха тих, хто не хоче йти сам. Хто не пробиває головою стіни. Хто не б'ється за своє щастя. Або довго ти тут не протягнеш.

... осінь на дворі, а восени людина, як усі звірі, ніби йде в себе.
Он і птахи вже відлітають - подивіться, як журавлі летять! — казала вона, показуючи високо над Волгою на криву лінію чорних крапок у повітрі.
— Коли навколо все робиться похмуро, блідо, похмуро, — і на душі стає похмуро... Чи не так?