— Я ненавиджу туман. Я боюся туману.
— Значить, любиш. Боїшся, бо це сильніше за тебе, ненавидиш — бо боїшся, любиш, бо не можеш підкорити це собі. Адже тільки можна любити непокірне.
Я один. Вечір. Легкий туман. Небо задернуте молочно—золотистою тканиною, якби знати: що там вище? І якби знати: хто я, який я?
В мені тепер дуже тихо і порожньо — як у хаті, коли всі пішли і лежиш один, хворий, і так ясно чуєш виразне металеве стукотіння думок.
Хороший гравець той, хто вміє вигравати із поганими картами.
Я замкнувся в собі, як у старому непрозорому будинку — я закинув двері камінням, я завісив вікна.
Чи вірите ви в те, що ви помрете? Так, людина смертна, я - людина: отже... Ні, не те: я знаю, що ви це знаєте. А я питаю: чи траплялося вам повірити в це, повірити остаточно, повірити не розумом, а тілом, відчути, що одного разу пальці, які тримають цю саму сторінку, будуть жовті, крижані... Ні: звичайно, не вірите - і від того
досі досі не стрибнули з десятого поверху на бруківку, тому й досі їсте, перевертаєте сторінку, голитеся, посміхаєтеся, пишете…
Знання, абсолютно впевнене в тому, що воно безпомилкове, - це віра.
Не можна постійно жити у страху. Іноді треба повірити та ризикнути.
Діти не визнають болю. Вони хочуть жити у шоколадному світі. У вигаданому світі утопії, як Пітер Пен. Але синдром Пітера Пена - це психічне захворювання людей, які не хочуть розлучатися з дитинством. Таких людей поміщають до лікарні. Тому що сенс всесвіту і траєкторії душ полягає не в тому, щоб залишатися дитиною, а в тому, щоб дорослішати... А бути дорослим означає приймати темні сторони світу і себе теж.
А чому у нас немає пір'я, немає крил — лише лопаткові кістки — фундамент для крил? Та тому що крила більше не потрібні... крила б тільки заважали. Крила — щоб літати, а нам уже нема куди... Чи не так?