Ми давали дітям усе, що вони просили. А в нагороду, що отримуємо, — непослух, секрети від батьків…

Господь аж ніяк не серйозний. Адже ми знаємо про нього лише одне — що він є любов. А кохання невіддільне від почуття гумору, чи не так? Не можна любити людину, яку ви не терпите, вірно? А щоб терпіти когось поруч, треба хоч зрідка з нього посміюватися. Ви згодні? Всі ми — смішні звірята, що вивозилися в мисці згущеного молока, і, потішаючись над нами, тим більше Господь нас любить.

Припустившись одного разу помилки, як важко буває визнати свою провину, повернутися назад, почати все з початку.

Вони падали, падали, як каміння падає в колодязь. Їх розкидало, ніби дванадцять паличок, підкинутих вгору велетенською силою. І ось від людей залишилися лише одні голоси — несхожі голоси, безтілесні й несамовиті, що виражають різний ступінь жаху та розпачу.

Він падав швидко, як куля, як камінь, як залізна гиря, що від усього відмовився, остаточно відмовився. Ні смутку, ні радості в душі, нічого, тільки бажання зробити добру справу тепер, коли всьому кінець, добра справа, про яку він один знатиме.
«Коли я увійду в атмосферу, — подумав Холліс, — то згорю, як метеор».
- Хотів би я знати, - сказав він, - хтось побачить мене?

Мені наснився сон. Що скоро все скінчиться, і ще так сказав голос. Зовсім незнайомий, просто голос, і він сказав, що у нас на Землі всьому прийде кінець. Вранці я про це майже забув, пішов на службу, а потім раптом бачу, Стен Вілліс серед білого дня дивився у вікно. Я говорю — про що мріяв, Стен? А він відповідає - мені сьогодні снився сон, і не встиг він домовитись, а я вже зрозумів, що за сон. Я й сам міг йому розповісти, але Стен почав розповідати першим, а я слухав.

Ми всі дурні і завжди були ними. Тільки ми вважаємо, що міняємось з кожним днем. Прокидаєшся і думаєш: ні, сьогодні я вже не дурень. Я отримав свій урок. Вчора я був дурнем, але сьогодні вранці ні. А завтра розумієш, що як був дурнем, так і залишився.

Трохи простодушної віри, і з її допомогою вони зрушать гори.

- Я ніколи не був молодим. Той Хічкок, яким я був, помер. Ось тобі ще один приклад колючок пам'яті. Я не хочу сісти на них голим задом, дякую. Я завжди вважав, що вмираєш кожен день і кожен день тебе чекає акуратний дерев'яний ящик з твоїм номером. Але ніколи не треба повертатися назад і піднімати кришку ящиків і дивитись на себе того минулого. Ти вмираєш у своєму житті тисячу разів, а це вже гори мертвяків, і щоразу ти вмираєш по-своєму, з іншою гримасою на обличчі, яка стає все жахливішою. Адже кожен день ти інший, незнайомий собі, кого ти вже не розумієш і не хочеш розуміти.

Важливою є не зміна місць, а важливий момент, коли перебуваєш між ними.