Межа тупості — малювати яблуко як воно є. Намалюй бодай черв'яка, змученого коханням, і танцює лангусту з кастаньєтами, а над яблуком нехай запурхають слони, і ти сам побачиш, що яблуко тут зайве.

Яку б нісенітницю ти не ніс, у ній завжди є крихта правди. Гіркої правди.

Замість прислухатися до себе зсередини, я починаю слухати себе зовні.

Свобода безформна.

— Чому у вас годинник розтікається? — Запитують мене.
— Але ж суть не в тому, що розтікаються! Суть у тому, що мій годинник показує точний час.

Коли всі генії перемруть, Я залишусь у гордій самоті.

— Це дуже важко писати картини?
— Це легко, або неможливо.

У три з половиною роки я хотів стати куховаркою, зауважте, куховаркою, а не кухарем. У сім років я захотів стати Наполеоном, і мої претензії з того часу стали неухильно зростати.
(У шість років я хотів стати кухарем. У сім — Наполеоном. Та й пізніше мої претензії зростали не менше, ніж потяг до величі.)

Я часто представляв сон як чудовисько з величезною важкою головою і ниткоподібним тілом, що підпирається для рівноваги милицями реальності. Ламаються підпірки — і ми падаємо. Майже всі ми відчуваємо це відчуття раптового падіння в прірву саме в ту мить, коли цілком поринаємо в сон.

Я відносно розумний. Дуже відносно.