Я зачитався. Я читав давно,
відколи дощ пішов хльоснути у вікно.
Весь із головою в читання пішов,
не чув я дощу.
Я вдивлявся в рядки, як у зморшки
задумливості, і годинник поспіль
стояв час або йшов назад.
Як раптом я бачу, фарбою кармінною
в них набрано: захід сонця, захід сонця, захід сонця...
Як нитки намисто, рядки рвуться
і букви котяться кудись хочуть.
Я знаю, сонце, покидаючи сад,
мало ще раз озирнутися
через охоплені зорею огорожі.

Тепер бездомний не збудує вдома,
Хто самотній, той буде самотній.
Не спати, читати, кидати начерки рядків,
Бродити алеями по бурілому,
Коли осінній лист шарудить біля ніг.

Бездомному вже не будувати будинок.
Хто самотній, тому не буде спатись,
Він чекатиме, над листами схилятись
І в парку разом із вітром та листом
Один, як неприкаяний, схилятися.

Де б троянду поалее
для букета мені знайти?
Дівчину, що всіх миліше,
у світлій липовій алеї
я хотів би зустріти.