Безумовно не вірячи прикметам,

Чортовщиною мізки не гублячи,

Проте перед світанком

На дорозі я зустрів себе.



Я і я були зачаровані,

Розлучалися вже як друзі.

Довго капелюхи в повітрі пливли,

Довго я посміхався і я.

… Я надто люблю літературу, щоб миритися в ній із сірістю, безкультурністю, з усім, що збіднює та усереднює нашу поезію… Я вважаю, що за віршами поета має бути ясно, що він безперечно любить, а що безумовно ненавидить. Тоді і до нього можна відчувати сильні почуття. І ще — поет повинен мати право на свої слова, на свої вигуки, декларації, заклики, а право це можна заслужити лише життям, що відповідає творчості…

У худий торбинку поклав житнє хлібо,
Я йду туди, де пташиний дзвін.
І бачу над собою синє небо,
Косматий хмару і високий крон. Я вдома тут. Я тут прийшов не в гості.
Знімаю кепк, одягнений набік.
Веселий пташок, помахуючи хвостик,
висвистує мій вірш. Зелена трава лягає під ногами,
І сам до паперу тягнеться рука.
І я шепочу тремтячі губами:
«Велик могутнім російської мови!»