Ішов сніг величезними пластівцями, які необов'язково заливати молоком. Сніг йшов сам собою, і йому не були потрібні люди для підтвердження унікальності. Його любили та ненавиділи.

З віком перестаєш дивуватися обіцянкам«обов'язково частіше зустрічатися» та миттєвому переміщенню цих слів у довгу скриньку. І річ не в масовому склерозі. А у нас самих.

Якщо у вас восьмий млинець грудкою, до біса млинці, ліпіть грудочки.

Іноді ми розплющували очі і раділи тому, що були так близько, так поряд. І так сильно разом.

Людина-невидимка тому невидима, що людяності в ній немає, а не тіла.

У мій город полетів не просто камінь, а якась неотесана брила з епохи палеоліту.

Іспит на сумісність було провалено.

Руки свербіли залізти в інтернет. Я як інформаційний бомж мріяла поритися у всесвітньому смітнику.

Знаєте, що найприкріше? Що роботи хворого чи мертвого художника піднімаються в ціні… а пам'ятник за життя ставлять лише за дуже великі гроші. Бо поки що ти живий – ти можеш пояснити свої роботи. А творчість не терпить пояснень.