Іноді потрібна тиша, навіть якщо ти один.

Я блукала годинами, уявляючи, як туман згущується і поглинає мене. Думка про те, що можна так просто зникнути, робила мене щасливішою. Але, як ви знаєте, цього так і не сталося.

Коли хтось вимовляє твоє ім'я, не дивлячись у вічі, ти вже нічого не можеш зробити. Він чи вона  вже все вирішив.

Спочатку вони говорять мрій масштабно, став перед собою високі цілі, а потім замикають нас на 12 років і розповідають де нам сидіти, коли можна пописати і як треба думати.

Якщо ви чуєте пісню, яка змушує вас плакати, а ви цього більше не хочете, ви просто вимикаєте магнітофон. Але ви не можете втекти від себе. Ви не можете просто взяти та вимкнути себе. Не можете позбутися думок, що рояться в голові.

Ніхто не знає, що насправді зі мною відбувається, що я застрягла в трясовині своїх думок і почуттів та поступово в ній тону, і ніхто не може мені допомогти.

Ось що мені подобається у поезії. Чим більше абстракції, тим краще. Ти ніколи не можеш знати, напевно, що хотів сказати поет. Звичайно, у тебе будуть думки щодо цього, але завжди ймовірність, що ти все не так зрозумів.