Я давно помітив, що коли трапляється якась велика неприємність, то дрібні неприємності розступаються перед нею, добровільно поступаються дорогою. Потім вони візьмуть своє.

Насамперед мені чомусь здавалося, що хоч на війні і страшно, але все відбувається поступово, що людина входить у війну як гвинт. А тут війна вбивала мене кудись, як цвях у перегородку. Удар — 22 червня; удар — я в казармі; удар — я в товарному вагоні; удар — я в цій траншеї. Може, ще один удар — і цвях вийде кудись по той бік переборки, де вже нічого немає: ні війни, ні мене.

Над собою вмій сміятися
У гуркоті та тиші,
Без оркестрів, декорацій-
Сам із собою наодинці. ...
Якщо сам із собою просміяний,
То нічий не страшний сміх.

Природа все врахувала та зважила.
Ви, легковажні стрілки,
Не порушуйте рівноваги
І не даремно тисніть на курки.

Помреш - і ось не треба голитися,
Не треба застилати ліжко,
В НДІ не треба поспішати,
Боргів не треба віддавати!

На цвинтарі – загадковий затишок,
Тут кожен метр навіки кимось зайнятий…
Живі знали, що вони помруть.
Але мертві, що померли – не знали.